18 липня 2026, 08:25
Андрій Макаренко народився у місті Гадяч на Полтавщині. Здобув інженерну освіту в Петербурзькому інституті інженерів шляхів сполучення, після чого працював в управлінні Південно-Західної залізниці у Києві. Саме професійна діяльність у галузі залізничного транспорту визначила його подальшу участь у державотворчих процесах доби Української революції.
Після Лютневої революції 1917 року Макаренко став одним із засновників і головою Всеукраїнської спілки українських залізничників. За його безпосередньої участі відбувалося об'єднання українських залізничників у професійну організацію, яка стала важливою опорою українського національного руху. Влітку 1917 року організував український полк залізничників, що згодом увійшов до складу Армії Української Народної Республіки. Ця діяльність засвідчила його розуміння стратегічного значення транспортної інфраструктури для розбудови української державності та забезпечення її обороноздатності.
За доби Української Держави гетьмана Павла Скоропадського Андрій Макаренко очолював один із департаментів Міністерства шляхів сполучення. Водночас він належав до Українського національного союзу, який об'єднав політичні сили, незгодні з політикою Гетьманату. Наприкінці 1918 року Макаренко став одним зі співорганізаторів антигетьманського повстання.
Після перемоги повстання його було включено до складу Директорії Української Народної Республіки як представника українських залізничників. У найскладніший період боротьби за незалежність він входив до вищого органу державної влади УНР поряд із Симоном Петлюрою та Федором Швецем, беручи участь у виробленні політичних рішень і представляючи інтереси держави в умовах воєнної та дипломатичної боротьби.
Після поразки Української революції Андрій Макаренко залишився в еміграції. У 1920-1930-х роках проживав переважно в Чехословаччині та Австрії, де продовжував громадсько-політичну діяльність. Був членом Всеукраїнської Національної Ради, а також належав до кола діячів, які прагнули зберегти політичну спадкоємність Української Народної Республіки та консолідувати українську еміграцію. Разом із однодумцями брав участь у створенні Української Національної Ради за кордоном, яка мала стати представницьким центром наддніпрянської української політичної еміграції.
Особливої уваги заслуговує діяльність Андрія Макаренка після завершення Другої світової війни. Перебуваючи в Західній Німеччині, він очолював українську православну громаду в Регенсбурзі та активно допомагав українським переміщеним особам, які опинилися в таборах союзників. За свідченнями сучасників і дослідників, Макаренко доклав значних зусиль, щоб запобігти примусовій репатріації українців до Радянського Союзу, врятувавши від повернення сотні співвітчизників, для яких така репатріація могла означати репресії або загибель. Ця сторінка його біографії є одним із найвагоміших проявів його громадянської позиції та відповідальності перед українською спільнотою.
У 1951 році Андрій Макаренко емігрував до Сполучених Штатів Америки, де продовжував брати участь у житті української громади. Помер 28 вересня 1963 року в місті Х'юстон, штат Техас.
Постать Андрія Макаренка посідає помітне місце в історії українського державотворення першої половини ХХ століття. Його політична діяльність поєднувала практичний державницький досвід, організаційний талант і послідовне відстоювання української незалежності. Важливою складовою його спадщини стала також багаторічна праця в еміграції, спрямована на збереження традицій Української Народної Республіки, підтримку українських біженців та консолідацію українського громадського життя за кордоном.
Сьогодні ім'я Андрія Макаренка є невід'ємною частиною пантеону діячів Української революції 1917–1921 років. Його життєвий шлях відображає долю покоління українських державників, які, навіть втративши державу, не припинили боротьби за її політичну спадкоємність, міжнародне визнання та збереження української національної ідентичності.
Андрій Макаренко
Підпишіться, щоб отримувати листи.